The Ukrainians Media поговорили з представниками проветеранських громадських організацій, що нині активно працюють на Прикарпатті, про те, звідки беруться сили і натхнення ставати рушіями змін, як їхня робота множить добро та стає точкою опори для інших. А також із командою платформи «Тепле місто», яка надавала менторський супровід цим організаціям та підтримувала в реалізації проєктів.
§§§
[Цей матеріал зроблений у партнерстві з платформою «Тепле місто»]
§§§
Стати точкою опори і заразити людей добром
Наталка Найда — співзасновниця простору «ветераницивільні Петрос», який відкрили спільно з платформою «Тепле місто» в Івано-Франківську в серпні минулого року. Проєкт виник з бажання підтримувати не лише армію, а й військових після поранення.
Проєкт «Петрос» розпочався з ініціативи «Антидепресанти від Юрка». Юрко Стецик — музикант, художник і військовий — зник безвісти у грудні 2022 року після битви біля села Дорожнянка, що біля Гуляйполя. Його батьки, Ярема та Наталка Стецики, у памʼять про чин сина спершу зробили собі яскраві футболки з його портретами. Згодом вони обʼєднались з Наталкою Найдою і ці футболки почали шити на продаж, а вторговані гроші скеровувати на купівлю тканини та виготовлення адаптивного одягу для військових.
Наталка каже: все розвивалося інтуїтивно, залежно від запитів ветеранів. З ідеї виготовлення адаптивного одягу проєкт розрісся до ветеранського простору з регулярними активностями, лекціями та довгостроковими планами з підтримки ветеранів у різних сферах цивільного життя.
***
Зараз вже складно точно прослідкувати наш шлях, але все почалося з адаптивного одягу, який ми шили й завозили пораненим. Я просто в коридорі лікарні підійшла до хлопців і почала з ними говорити. У мене виникло питання: а з чим вони виходять з цієї лікарні в суспільство?
Бо якщо точками опори для них є тільки рідні й лікарі, які тебе оточують, то суспільство — це велика чорна діра, в яку виходити страшно.
Я досі бачу цю картинку: стою я, а навколо — двадцятеро молодих хлопців, без рук, без ніг. Мені здається, тоді я зрозуміла масштаб катастрофи. Тож вирішила, що маю прийти до них в лікарню і показати, що суспільству не байдуже. Що ми готові робити все: і допомагати, і підтримувати, і взаємодіяти.
Мій бізнес (бренд одягу Framiore та лабораторія функціонального вогнетривкого текстилю Re:TextileGroup) підтримує військових, які зараз служать. Ми будемо продовжувати це робити. Але важливо підтримувати і тих, хто служить, і тих, хто повернувся. І я намагаюся в цьому балансувати.
Перехід від волонтерських візитів до окремого проєкту і відкриття простору був дуже органічним. Спершу це був адаптивний одяг. Потім ми з лучницею, срібною призеркою Олімпіади Катею Дубровіною приїжджали в лікарню до хлопців — і вони займались стрільбою з лука. Зрозуміли, що варто було б робити це системно. Потім, як співзасновниця шкіряної майстерні Shuflia, вирішила робити хлопцям майстер-класи з роботи зі шкірою.
У нас не було великої стратегії чи купи грошей. Ми робили все своїми силами і силами своєї спільноти. Першим донором, який нас підтримав, був Razom for Ukraine. Я постукала до них з ідеєю купити бус і облаштувати в ньому майстерню, щоби їздити з майстерками між лікарнями. Я написала першу грантову заявку — і виникло питання, чи є у нас рахунок громадської організації. Так ми почали працювати як ГО.
А в серпні відкрили простір «ветераницивільні Петрос», де щовівторка проводимо майстерки. Всі дуже здивовані, що ми фігачимо та не зупиняємося. Ми навіть на Різдво збиралися, бо Різдво випало на вівторок. Проєкт постійно розширюється, виникає щось нове, на це знаходяться ресурси та люди.
Як казав Ярослав Грицак: «Зло велике, але добро заразне». І ми хотіли заразити цим добром щобільше людей.
Якщо говорити про громадські організації та фінансування таких речей, то не всі донори підтримують те, що ми робимо. А з іншого боку, не у всіх донорів ми хочемо брати гроші. Тому що часом донори виставляють KPI, а мені б не хотілося бути організацією, яка працює не для людей, а щоб класно відзвітувати донору. Також у нас є благодійний мерч, є банка, на яку можна закинути донат, є донори, завдяки яким закриваємо адміністративні питання. Наприклад, два тижні тому моя подруга організувала конференцію і зібрала з квитків 70 000 грн, які передала нам на простір «ветераницивільні Петрос».
Багато бізнесів і людей, які долучаються до нашої ініціативи, стають наче співавторами цього проєкту, нашим фан-клубом, нашими амбасадорами. Так ми підсилюємося. У нас постійно вирує життя.
Багатьом хлопцям складно з цивільними спілкуватися. Є знайомі хлопці, які пів року побули в цивільному житті — й хочуть повертатись на війну, бо не можуть жити серед людей, які їх не розуміють.
Для них важливо мати своє оточення — спортивний клуб, де збираються ветерани, чи такий простір, як наш — «ветераницивільні Петрос», куди приходять люди, які, на жаль, об’єднані контекстом війни: дружини загиблих, дружини військових, діти військових, які служать, діти військових, чинні військові, ветерани. Аби вони могли зібратися і просто побути в цьому середовищі, спілкуватися, попити кави. Це виявилось дуже важливим.
***
Оксана Бриндзак, керівниця «Теплого міста»
Минулого року ми в «Теплому місті» почали активно розвивати ветеранський напрям. Спершу запустили менторську програму для вже існуючих ветеранських та проветеранських організацій Прикарпаття. Згодом провели конкурс для організацій, які подавалися на цю програму. Відбір комісії пройшли три організації: ініціатива «Петрос», громадська організація «“Пізнай свою мрію” імені Степана Тарабалка» та благодійна організація «Благодійний фонд “Франківський опір”». Кожен із переможців отримав 150 000 гривень на реалізацію проєкту. «Тепле місто» також підтримувало ці проєкти на всіх етапах: від напрацювання концепції до допомоги зі звітністю. Усе це стало можливим завдяки фінансовій підтримці Міжнародного фонду «Відродження».
Простір «ветераницивільні Петрос» — це окремий проєкт, який ми реалізуємо спільно з «Петросом» та також за значної підтримки «Відродження». Нас давно надихали проєкти, які Наталка Найда та Ярема Стецик створюють для ветеранів, які проходять лікування. Під час чергового спілкування й з’явилася ідея об’єднатися, щоб разом запустити фізичний простір «ветераницивільні Петрос». Ми спільно проводимо події у просторі, займаємося фандрейзингом, підсилюємо зі свого боку комунікаційну частину проєкту, шукаємо нові партнерства. Також зібрали команду експерток, які надають ветеранам і ветеранським організаціям безоплатні консультації з фандрейзингу, фінансів та комунікацій.
Міцні організації легше почути
Володимир Рожнов — директор благодійного фонду «Франко-опір» та громадської організації «Франко-ґражда». Вже вісім років Володимир з командою однодумців займається реабілітацією ветеранів: з 2015-го працювали в готелях, реколекційних центрах, 11 заїздів провели у Гошівському монастирі. Загалом зробили 30 заїздів, в яких взяло участь понад 500 військових і працювали з більш як 1200 людьми.
У листопаді 2024 року «Франко-опір» відкрив власний реабілітаційний центр «Франко-ґражда», де прагнуть формувати спільноту ветеранів. Як пояснює Володимир, у 2023-му вони побачили: «на нас чекає велика складність зі спасінням людей, які зараз спасають нас». Тому й вирішили будувати реабілітаційний центр. «Франко-ґражда» має 400 м² площі — 10 кімнат, 5 санвузлів, масажний кабінет, кабінет для психолога, керамічну майстерню.
***
Я бачив, як відбувалися реабілітаційні заходи в Україні у 2014 році. І розумів, що на нас чекає катастрофа, якщо ми не будемо розвивати реабілітацію і не будемо бити на сполох, що людям потрібна допомога. Те, що тоді називали реабілітацією, частіше за все нею не було. По суті, працювати над реабілітацією ветеранів в Україні почали тільки у 2015-2016 роках. Великою мірою завдяки нам, бо ми взялися підштовхувати державні й недержавні заклади до створення реабілітаційних центрів.
Працюючи в госпіталях з 2014 року, я бачив, що, з одного боку, частина психологів працювали дуже грамотно, кваліфіковано. А частина, можливо, й хотіли допомогти, але це була не допомога, а більше шкода.
Не можна знати наперед, чи допоможеш ти людині. Тож ми постійно збирали і видозмінювали програму, поки не побачили, що вона дає саме той ефект, який треба. Наприклад, військові та ветерани радять своїм побратимам звернутися до нас, бо тут їм допоможуть. До 2021 року до нас переважно приїжджали через подібні рекомендації й повідомлення в соцмережах.
Із 2015 року ми затвердили програму, запустили і до 2021 року практично не змінювали. Скорегували лише графіки та, залежно від групи, активності. Зараз, у 2025-му, ми не змінили програми, але змінюємо підхід, бо інтенсивність боїв просто шалена.
До 2021 року людей, травмованих психологічно і психічно, було набагато менше. Якщо раніше на заїзді з 25 людей були двоє-троє ветеранів з дуже складним станом, то зараз таких майже половина, а деколи й більше.
Ми проводимо реабілітацію з індивідуальними та груповими заняттями з психології, психотерапією, бодинамікою (метод тілесно орієнтованої психотерапії), роботою з керамікою, горотерапією, іпотерапією. З нами працює бізнес-коуч, який допомагає краще розібратись, як вести власну справу.
Робили декілька заїздів у 2016-му і 2018 роках, на яких працювали з бізнес-проєктами. Це було досить успішно: ми вчились писати бізнес-плани, бізнес-проєкти, після чого багато ветеранів змогли відкрити свій бізнес. Частина з цих бізнесів попрацювали рік-два і закрилися. Спочатку я думав, що це погано, але перший бізнес майже завжди неуспішний. Частина людей назавжди полишає ідею створити власну справу, а частина робить висновки, аналізує свій досвід — і наступні досвіди власного бізнесу частіше позитивні.
Ще один напрям, яким ми зараз системно займаємось, — це відновлення для родин загиблих. Ми регулярно влаштовуємо вікенди з родинами та надіємося, що вони будуть такими ж успішними, як і реабілітаційні заходи для ветеранів.
Кілька років ми працювали практично безкоштовно. Це був волонтерський проєкт, і тільки зараз я пробую хоча б якось задовольнити потреби людей, які з нами працюють, щоб вони могли повністю включатися в процес і не перейматись, чи мають їхні родини що їсти.
Тішуся, що з 2024 року «Тепле місто» активно почало працювати з ветеранам, ветеранськими та про ветеранськими організаціями. Коли координатор менторської програми Андрій Левицький прийшов обговорювати питання допомоги нам, я був вражений, наскільки він одразу включився в програму, цікавився нашими подіями й значною мірою став частиною нашої команди.
Я знаю чимало команд, які працюють без упину з 2014 року — і не відкривають громадську організацію чи благодійний фонд. Можливо, вони просто не бачать в тому особливого змісту. Можливо, їм варто було б особисто пояснювати необхідність цього.
Гадаю, що коли маєте інституцію, це трохи полегшує виконання завдань. Якщо організація чи фонд міцні, то нам легше спілкуватися з владою, не підігрувати їй, а пояснювати свої потреби в реалізації проєктів. Повірте, якщо ви приходите як організація, вас краще чують і швидше реагують.
До 2017 року нашої діяльності практично ніхто не бачив. Це навіть злило, бо ми були благодійним фондом і пробували якось повідомляти про себе. Ми жили коштом благодійних внесків. Держава і місцеве самоврядування мали би більше докладати зусиль, щоби контактувати з громадським сектором. Якщо держава нас не об’єднує, то це погано. Нам стало легше, коли місто виділило на «Франко-ґражду» понад мільйон гривень. Це дуже суттєва допомога, без якої ми б досі не відкрили реабілітаційний центр.
Реабілітаційний центр для душі
Наталя Тарабалка — мати загиблого пілота й Героя України Степана Тарабалки з Коломийщини. Її син служив в авіаційній бригаді «Привиди Києва». Сергій загинув 13 березня 2022 року у бою над Житомирщиною. Нині Наталя Тарабалка очолює громадську організацію «Пізнай свою мрію імені Степана Тарабалки» та оздоровчий центр для військових і родин загиблих «Тепло крилатої душі». Вона розповідає, що мріяла про місце, де б можна було зцілити не лише тіло, а й душу. У центрі «Тепло крилатої душі» вона змогла втілити цю мрію.
***
Після втрати я тікала від реальності. Бралася за все, що можу, аби допомагати військовим. Познайомилася з підприємством із Дніпра, що шило військову форму, — вони шукали приміщення. Ми шукали для них комунальну установу на Коломийщині, аби не платити за оренду.
Вже тоді при спілкуванні з хлопцями, які були ще в АТО, я чула, що вони мріють про місце, де їм будуть раді, куди можна будь-коли приїхати, зібратися, поспілкуватися. Ми звернулися у П’ядицьку територіальну громаду, аби виділили територію біля ставка для відпочинку військових, і одночасно шукали приміщення для пошиття форми.
Нам запропонували адміністративний корпус колишньої лікарні — колись це був польський маєток. Там два роки нікого не було, все позаростало. Але коли ми приїхали туди, я глянула — і щось тьохнуло!
Знаєте, нема того закладу, де можна лікувати душу. В мене була давня мрія, аби Бог допоміг створити реабілітаційний центр для душ. Коли я прийшла на територію цього закладу, то зрозуміла, що це місце може стати таким, про яке я мріяла. Тож ми одразу поїхали говорити про оренду цілої території.
Ніхто не вірив, що мені вдасться. Ми об’єдналися з хлопцями із Самооборони Коломийщини, нам допомагали жителі села і староста. Спільними зусиллями ми поступово облаштовували центр: приходили люди, які колись працювали у тій лікарні, однокласники, знайомі, друзі. Одночасно я ходила кабінетами, щось випрошувала, десь стикалася з перепонами. Але розуміла, що мені мусять допомогти. Я вклала свої кошти й розуміла потребу: мій брат був в Афганістані, і я бачила, наскільки іншим він повернувся з війни. Як багато часу знадобилось, аби він зміг адаптуватися до соціуму.
Помаленьку до моєї команди приєднувалися люди: наш травматолог Віталій, масажистка Наталя, яка втратила брата на війні. До команди долучалися люди, які також були травмовані чи мали якесь пережиття. Ми підтримували одне одного. У листопаді 2022 року центр «Тепло крилатої душі» відкрився. Ми почали приймати амбулаторно тричі на тиждень. Першими відвідувачами стали бійці «десятки» (10 ОГШБ «Едельвейс») та хлопці з добровольчого об’єднання «Тризуб» імені Степана Бандери.
Я не планувала бути керівницею чи вести усі процеси. Думала, буду спілкуватися з хлопцями, підтримуватиму їх. Але зрозуміла, що, як кажуть, «ніхто, крім мене».
Коли пройшла всіма кабінетами, коли стикнулася з тим, що часто відсутні механізми взаємодії — інколи мене це обурювало, але Бог настільки добрий, що посилав в той момент потрібних людей.
Коли ми ближче познайомилися з платформою «Тепле місто», вона для мене після цих усіх походів кабінетами була чимось неймовірним. У рамках програми у нас був ментор, з яким ми проговорювали структуру діяльності, як має функціонувати організація, що працює над оздоровчим центром.
«Тепле місто» допомогло розібратися в моментах, як можна розділити діяльність громадської організації та діяльність центру і шукати фінансування. Волонтерство має властивість закінчуватися. Щоби люди працювали постійно, потрібне фінансування. Тепер у нас є договір з Міністерством ветеранів, а мультидисциплінарна команда має зарплату. «Тепле місто» допомогли нам вийти на вищий рівень, і наша ГО «Пізнай свою мрію імені Степана Тарабалки» отримала високу нагороду — премію «Responsibility Award», започатковану Фондом родини Богдана Гаврилишина, за проєкт оздоровчого центру «Тепло крилатої душі».
Олена Федосюк стала проєктною менеджеркою організації «Впізнай свою мрію імені Степана Тарабалки», коли ми ще не мали грантової історії. Вона мене позаписувала, куди лиш можна було. Довелося організовуватися, занурюватись в роботу. Було складно, травма наздоганяла. Я плакала два дні, а потім знову вставала і йшла.
Наразі ми завершили перший поверх оздоровчого центру: облаштували кімнату для психологів, дообладнали спортзал, вмеблювали світлицю, де проводимо зустрічі. Є маніпуляційний кабінет, кабінети для психологів і для фізіотерапії. Також облаштували кімнати для проживання і санвузли, повністю поновили водопостачання, частково — каналізацію, зробили опалення. Тож із 1 травня 2024 року приймаємо на реабілітацію стаціонарно.
Деколи опускаються руки, але моя знайома каже: «Подивись назад. Дивися, скільки ви вже зробили!».
